«Збоку може видаватися, що сидиш і нічого не робиш, але це зовсім не так! Це небезпечна робота, складна морально і фізично, де маленька помилка може коштувати багатьох життів. А ще – несподівані перекриття, ремонти, аварії, реконструкції мостів, запарковані дороги тощо. Треба дуже добре знати місто та всі об’їзди, щоб навігувати», – розповідає Анжела Холодняк.
Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Анжела разом із донькою виїхала до Чехії – не знаючи мови й побувавши у країні лише раз. Сьогодні українка – водійка автобуса в Остраві. Раніше вона кермувала лише власною автівкою, а тепер щодня возить пасажирів за різними маршрутами.
Про свій досвід біженства, нової професії та адаптацію у країні Анжела Холодняк розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
Нове життя, нова робота
Незадовго до повномасштабного вторгнення Анжела Холодняк переїхала з рідного Тернополя до Києва – працювати в мережі пекарень. 23 лютого 2022-го її донька вперше пішла до нової школи. А вже наступного ранку, під звуки вибухів, сім’я поспіхом пакувала речі – Росія розпочала широкомасштабний наступ.
Анжела разом із донькою
Думали, що перебудемо декілька місяців
«Спершу ми повернулися до Тернополя, та невдовзі вирушили до Чехії. Думали, що перебудемо декілька місяців у спокійній обстановці. Але війна не закінчувалася – і вже декілька років, як ми досі тут».
Під час евакуації зі столиці Анжела познайомилася з жінкою, з якою продовжила підтримувати зв’язок. Саме вона порадила їхати до Чехії. У середині березня 2022 року Анжела з донькою прибули до Праги.
«До того я була в Чехії один раз – пів життя тому, та й то на декілька днів. Тож новим було все: мова, оточення. Спершу було дуже важко зорієнтуватися, ми постійно сідали в трамвай не в той бік. Стоїш посеред вулиці – і хочеться ридати, бо не маєш уявлення, куди потрібно йти».
За декілька місяців жінка постала перед новими викликами: заощадження закінчувалися, а знайти дешеве або безкоштовне житло в Празі, як каже Анжела, було нереально. На той момент вони жили в готелі. Через мовний бар’єр біженка не могла знайти роботу.
Український прапор у Празі, 2016 рік
Анжела звернулася до центру допомоги українцям – розповіла, що закінчуються гроші, щоб платити за житло, а працевлаштуватися не може. Там їй запропонували варіант: місце в гуртожитку в Остраві – місті за близько 370 кілометрів від Праги. Вона погодилася на переїзд, записалася на курси чеської, які фінансувала держава. А згодом опанувала новий фах – сьогодні Анжела Холодняк водійка автобуса в Остраві.
«Я ніколи не кермувала автобусом»
Анжела пригадує: хтось із знайомих поділився з нею оголошенням, що в Остраві набирають на курси охочих стати водіями громадського транспорту.
Цікаво було спробувати щось нове
«Я ніколи не кермувала автобусом, хоча впевнено водила свою приватну машину. Могла піти прибирати або зайнятися більш знайомою роботою, але цікаво було спробувати щось нове».
Лекторами у школі були чехи, але учням перекладали російською. Анжела зізнається, це її дратувало.
Українка на робочому місці
«Я вирішила: нехай це стане для мене стимулом швидше вчити чеську. Попри сильну пропаганду російської змалечку, мені складно було її сприймати, тож я намагалася зосереджуватися на чеських термінах і вчити їх одразу. Навчання було цікавим, я ніколи не нудьгувала, бо давно люблю автомобілі».
Навчання, включно з практикою, тривало чотири з половиною місяці. Щоб приступити до роботи, Анжелі потрібно було ще скласти іспити з чеської мови.
Біженка каже: ніколи не забуде, як вперше сіла за кермо великогабаритного, порівняно з легковою машиною, автобуса.
«Їдеш, а очі розбігаються: попереду треба глянути, по боках, тут усе бачити, там усе бачити. Стрес шалений! Доводилося вчитися, звикати. Це зараз уже їду і можу двома пальцями повернути кермо, все добре бачу».
Та навіть тепер, через три роки після того, як Анжела вперше вийшла на маршрут, вона каже, досі відчуває хвилювання.
Біженка під час перерви
Мусиш усе контролювати та весь час бути уважною
«Це небезпечна робота, складна морально і фізично, де маленька помилка може коштувати багатьох життів. Збоку може видаватися, що сидиш і нічого не робиш, але це зовсім не так! То дороги перекривають, то переривають, то стаються аварії, і доводиться змінювати маршрути. А ще постійно хтось норовить вскочити тобі під колеса. Мусиш усе контролювати та весь час бути уважною. Треба дуже добре знати місто та всі об’їзди, щоб навігувати».
До чогось, каже українка, звикаєш швидко, до чогось – довше. Розповідає, вона вже впевнено свариться з пасажирами без квитків і зібрала чимало історій із роботи, що роздумує, чи не написати їй книгу.
«Завжди можна знайти вихід»
Зміна водійки триває в середньому від восьми до 12 годин й розпочинається близько третьої-четвертої ранку.
У автобусах розмістили рекламну кампанію з українкою
«Я прокидаюся о 2:40, а вже близько четвертої виїжджаю з гаража. Тоді завершую роботу вже до дев’ятої ранку, але зміни чергуються – є й пізніші, післяобідні зміни. За день буває максимум вісім маршрутів. Немає такого, що їздиш по колу».
Утім, перевага такої роботи – щоденний результат, каже водійка.
«У Європі добре розвинений транспорт, він інклюзивний та зручний для людей з інвалідністю. Все пристосоване, не виникає складнощів кудись добратися. І я теж беру участь у тому, щоб забезпечувати людям доїзд, а отже, їхню мобільність».
За кермом Анжела щодня споглядає довгі траси, щільні вулички, миготливі світлофори, непередбачуваних пішоходів й автомобілістів. Бути біженкою, каже вона, означає для неї бути під підвищеною увагою.
«Зробиш щось не так, то скажуть: «Ой, знову українці щось накоїли». На жаль, негатив завжди поширюється швидше».
Анжела возить людей вісьмома маршрутами
Сьогодні Анжела заміжня за чехом. Її дочка ходить до місцевої школи, малює, займається спортом.
«Моє життя декілька років тому і тепер – як небо і земля. Знаю чеську мову на рівні, який дозволяє мені працювати, забезпечувати себе й почуватися повноцінно. Коли тільки сюди приїхала, то жила з відчуттям, що ніби мене вивезли в ліс із зав’язаними очима, а тоді відпустили й сказали: «Іди куди хочеш». Тепер відчуваю, що нарешті маю карту, аби знати, куди йти».
Аналізуючи останні три роки свого життя, Анжела каже, що гордиться собою й тим, як у цілком нових обставинах зуміла стати на ноги й побудувати життя, у якому почувається самореалізованою.
Анжела разом із чоловіком
«Я переконалася, що куди б життя не закинуло і як би не випробувало, завжди можна знайти вихід, можна вижити. Чехія добре нас прийняла, дала прихисток і можливість освоїти новий фах, адаптуватися, вивчити мову. Далі все залежить від людини. Я вибрала працювати, бути самостійною – і скористатися можливостями, які мені запропонували».
- Станом на кінець травня 2025 року, за даними УВКБ ООН, у Чехії перебувало понад 374 тисячі воєнних мігрантів з України. Країна залишається однією з лідерів за кількістю прийнятих українських біженців.
- 13 червня Рада Європейського Союзу одноголосно підтримала пропозицію продовжити тимчасовий захист для воєнних мігрантів з України до 4 березня 2027 року. А 4 червня Європейська комісія рекомендувала країнам ЄС самостійно розробити механізм переходу українців до інших правових статусів, які «краще відображають їхню нову ситуацію». Як зазначено в заяві Єврокомісії, ці люди повинні мати можливість перейти до національних або правових статусів ЄС.
- 6 лютого президент Чехії Петр Павел підписав закон про розширення захисту прав біженців. Українці, які проживають в країні понад два роки, зможуть отримати спеціальний дозвіл на довгострокове проживання. Це положення стосується тільки тих мігрантів, які економічно самостійні, забезпечені житлом і не користуються системою пільг для біженців. А діти обов’язково відвідують чеські школи.